Как антивакцинаторы влияли на историю человечества

55 минут(ы) назад

Автор фото, Getty Images

Пандемия Covid вызвала активизацию антивакцинаторского движения во многих странах.

Он не является чем-то новым в истории человечества — зародился еще в XVIII веке, а уже в XIX веке его сторонники устраивали массовые акции протеста.

В каждой стране антивакцинаторское движение имел свои особенности и этапы развития, поэтому мы расскажем лишь об основных моментах его развития от появления первой вакцины к настоящему и события, которые ему способствовали.

• Чума, холера, «испанка»: как большие пандемии меняли мир
• Как вакцины спасли миллионы. История прививок до наших дней

Остров. Инокуляторы и вакцинаторы

По сути антивакцинаторское движение появилось еще до появления первых вакцин и было связано с эпидемиями оспы.

Уже один вид больных этой болезнью в древности вызвал дрожь и панику. Натуральная оспа – одно из самых опасных заболеваний.

Автор фото, Getty Images

Подпись к фото,

В средневековье смертность достигала 20-30%

Эта вирусная инфекция передается воздушно-капельным путем, приводит к лихорадке, тошноте и рвоте, образованию гнойных нарывов (пустул) на коже и слизистой. Выжившие после болезни могли навеки остаться с рубцами на месте высохших пустул или же ослепнуть. Вирус погибает, если находится вне тела человека. Кроме того, выжившие люди получали иммунитет на всю жизнь.

Относительно того, когда и как именно оспа появилась в истории человечества, до сих пор продолжаются дискуссии, но доподлинно известно, что уже в раннем средневековье эпидемии оспы уничтожали целые деревни в Восточной Азии. В Японии эпидемия оспы в 735-737 годах привела к гибели 25-35% населения, разрушила сельское хозяйство, а ответом на невероятные страдания стало массовое распространение буддизма в стране.

Автор фото, Getty Images

Подпись к фото, Знаменитый японский -Таметомо (XII век) отгоняет демонов оспы. Рисунок Цукуоки Йоситоси, 1890 год

Примерно в это время оспа распространилась на арабский мир, а оттуда и в Европу. В XVI веке испанские конкистадоры занесли оспу в Америку, где она привела к массовой смертности представителей коренных народов, в частности, убила воспетую Голливудом Покахонтас.

Приблизительно со средневековья некоторые африканские и азиатские народы, чтобы уберечься от оспы, практиковали (условное название, которое происходит от латинского названия оспы – variola) – втирали навоз из пустулы больного человека в небольшие царапины на ногах или руках здорового человека.

Автор фото, Getty Images

Подпись к фото,

Донька индианского Матаока Покахонтас умерла от оспы после посещения Британии в 1616 году

Обычно такой человек болел оспой в легкой форме и не имел рубцов после болезни. Такую практику, например, описал персидский врач и философ Абу Бакр ар-Рази (864-925) — первый, кто подлинно выделил корь и оспу как разные болезни.

В Европе практика вариоляции появилась гораздо позже благодаря леди Мэри Уортли Монтегю (1689-1762), аристократке и писательнице, которая в 1717 году уехала в Стамбул, куда ее мужа назначили послом. Она с головой ушла в восточную культуру, проводила много времени в разговорах с мусульманскими женщинами, которые и рассказали ей о вариаляции.

Автор фото, Getty Images

Подпись к фото,

Леди Монте наряде

Пропустить подкаст и продолжитьподкастЧто это было

Главная история недели, которую объясняют наши журналисты

Выпуски

Конец подкаст

Леди Монтегю, которая сама переболела оспой, оставившей рубцы на ее лице, хотела уберечь от болезни собственного 5-летнего сына. Врач посольства Чарльз Мэйтленд сделал ему вариоляцию. Негативных последствий для здоровья ребенка не было.

Свой опыт леди Монтегю попыталась распространить по возвращении в Британию 1718 года, однако сразу подверглась сопротивлению врачей, считавших вариоляцию или как ее назвали в стране — инокуляцию — практикой восточных знахарей. Когда новая эпидемия оспы поразила Британию в 1721 году, она совершила вариоляцию и своей дочери.

Этот случай стал известен среди аристократии и в королевской семье. Принцесса Уэльская, будущая королева Британии Шарлотта-Каролина Бранденбург-Ансбах заинтересовалась новой практикой и согласилась на эксперимент – семь приговоренных к смертной казни пообещали свободу, если они пройдут инокуляцию и выживут. Все выжили и получили свободу. После этого принцесса применила такую ​​практику по отношению к собственным двум дочерям. к фото,

Принцесса Уэльская Шарлотта-Каролина Бранденбург-Ансбах впервые применила вариоляцию для членов британской королевской семьи

Инокуляция не была безопасной практикой, ведь примерно 2-3% пациентов умирали, потому что у них развивалось тяжелое заболевание Кроме того, инокулированные могли заразить оспой здоровых людей, потому что гигиена и условия изоляции в то время оставляли желать лучшего. Среди жертв этой практики в 1782-1783 годах были два сына британского короля Георга III — Альфред и Октавий. русский император Петр II и французский король Людовик XV, среди аристократии и богачей эта практика получила распространение. Собственно после смерти Людовика XV в 1774 году новый король Людовик XVI и его братья сразу сделали инокуляцию. , Getty Images

Подпись к фото,

Инокуляция во Франции имела более сложную историю, чем в Британии — некоторое время ее запрещали, а такие философы как Вольтер и Дидро ее пропагандировали

У тогдашних правителей не было и мысли делать инокуляцию обязательной, не только из-за осуждения со стороны части врачей и духовенства, но и из-за того, что за это нужно было платить немалые деньги.

В середине XVIII века врач Роберт Саттон и его сын Дэниел Саттон сделали инокуляцию более безопасной и почти безболезненной, используя укол скальпелем. Дэниел Саттон вместе с партнерами фактически превратил эту практику в франшизный бизнес, распространившийся на другие страны Европы и в Америку. Он лично провел инокуляцию 22 000 человек в 1763-1766 годах, из которых трое скончались.

В то же время распространение инокуляции привело к росту конкуренции между проводившими ее врачами и уменьшению их доходов.

К несчастью для инокуляторов 1796 года произошло событие, изменившее историю медицины и человечества, а впоследствии и похоронила их бизнес окончательно. Французская карикатура на инокуляторов и вакцинаторов из книги The History of Inoculation and Vaccination for Prevention and Treatment of Disease (около 1800)

Все началось с того, что британского врача Эдварда Дженнера (1749-1820) заинтересовало распространенное в селах Глостершира поверье: вроде бы доярки, переболевшие коровьей оспой, не опасной для людей, не могут заразиться натуральной оспой.

Чтобы проверить это поверье, Дженнер в 1796 году утер в царапину на руке 8-летнего Джеймса Фиппса лимфу из пустулы на руке доярки Сары Нелмс. Мальчик не заболел, лишь некоторое время чувствовал головную боль и потерю аппетита. Через шесть недель Дженнер ввел в царапину на теле Фиппса возбудителя натуральной оспы. Реакций не последовало. В общем натуральную оспу вводили Фиппсу более 20 раз через разные промежутки времени, его организм не реагировал на болезнь.

Автор фото, Getty Images

Подпись к фото,

Карикатура Джеймса Гиллрея «Ковячья осень» Мозли по поводу возможных коровьих мутаций у вакцинированных

В ответ на взгляды Мозли 1802 года появилась незабываемая карикатура Джеймса Гиллрея (1756-1815) «Коровья оспа или причудливые последствия новой инокуляции». На ней изображен Дженнер, делающий надрез ланцетом на руке женщины. Вокруг бегают пациенты, у которых из разных частей тела вылезают бычьи головы, но Дженнер не переживает. На стене висит картина, на которой изображено поклонение корове с аллюзией на библейский сюжет поклонения Золотому тельцу. мутацию вакцинированных и использование мифа о Пасифае. Он считал, что лидер антивакцинаторов должен отвечать за каждую смерть, которая стала следствием его усилий по распространению страха. до запрета инокуляции в пользу вакцинации.

1805 другой лидер антивакцинаторов, врач Уильям Роули, опубликовал трактат «Прививка коровьей оспой не защищает вас от оспы человеческой». Врач аргументировал, что использование коровьей оспы является нарушением святой религии. Он использовал иллюстрации мальчика с лицом с огромными отеками на голове и девочки, пораженной чесоткой, абсцессами и язвами, называя их жертвами вакцинаторов.

Автор фото, Wellcome Collection

Подпись к фото,

Рисунок Чарльза вакцинации» показывает поклонников Дженнера, скармливающих младенцев монстру болезней и антивакцинаторов, которые приготовились защищать человечество с оружием в руках. 1802

1807 вышел памфлет антивакцинатора Джона Смита Стюарта «30 000 за коровью оспу». На карикатуре в этом памфлете изображены Дженнер и его поклонники с рогами и хвостами. Они скармливают младенцев огромному зверю, олицетворяющему все беды и опасные болезни человечества. Страшный зверь опорожняется этими младенцами, а доктор Торнтон, поклонник Дженнера, сгребает их лопатой в кучу навоза. Напротив стоит мемориал с фамилиями врачей, выступивших против вакцинации: Бенджамин Мозли, Роберт Сквирел, Уильям Роули, Джон Бирч, Джордж Липскомб, а неподалеку стоят и сами эти врачи с мечами в руках – готовы защищать человечество от вакцинации.

«Я слышал о … ребенка в Пекхеме, о том, что после прививки от коровьей оспы, его прежний природный характер полностью изменился на грубый, поэтому он бегал на четвереньках, как зверь, мычал, как корова, и бодался, как бык», — писал Смит Стюарт.

Он выражал обеспокоенность, что беспомощных младенцев вакцинация сделает духовно непригодными для вхождения в Царство небесное.

Автор фото, Heritage Images/Getty Images

Подпись к фото,

Сын короля Георга III, герцог Йорк британской армии во время Наполеоновских войн

В действительности во время вакцинации на тот момент могли передаваться различные болезни, ведь дезинфекции медицинских инструментов в то время не существовало, а медики верили, что распространение болезней происходит из-за миазмы — зараженный воздух. До открытия микроорганизмов, вызывающих болезни и становление антисептической хирургии, оставалось еще несколько десятилетий.

Но это было время Наполеоновских войн, и страна должна была предотвратить новые эпидемии оспы, которые могли нанести армии не менее мощный удар, чем противник. . Дженнер получил поддержку королевской семьи, а в 1802 г. парламент наградил врача премией в 10 000 фунтов стерлингов.

По настоянию Фредерика, герцога Йоркского, почти непрерывно командовавшего британской армией с 1795 по 1827 год, вакцинацию в армии сделали обязательной в 1800 году. Его брат, будущий король Вильгельм IV, добился того же на флоте. Images

Подпись к фото,

Лечение больных оспой, рисунок 1820 года

О том, насколько серьезной была тогда ситуация с распространением оспы, свидетельствует документ врачебных обследований рекрутов королевской конной гвардии Royal Horse Guards Vaccinations and Inspections of Recruits за 1817-1851 годы. В нем говорилось, что из 476 осмотренных рекрутов большинство — 262 — имели характерные рубцы людей, уже переболевших оспой, 138 рекрутов имели отметины от инокуляции на руках и еще 9 — на других частях тела, а 65 мужчин прошли вакцинацию по методу Дженнера. Лишь 1 рекрут из 476 не проходил инокуляции или вакцинации и никогда не болел оспой.

В 1801 году вакцинацию Дженнера начали подражать в Российской империи, а в 1814 году с Дженнером лично встретился император Александр I, а уже в следующем году в стране появился комитет по вакцинации от оспы. Хотя в Австро-Венгрии и Российской империи вакцинация так и не приобрела мощных темпов, потому что до конца их существования оставалась необязательной.

В 1806 году вакцинацию поддержал президент США Томас Джефферсон. 1813 в стране создали Национальное вакцинное агентство.

Позже выяснилось, что вакцинация от натуральной оспы коровьей оспой не дает иммунитет на всю жизнь, ревакцинацию стали проводить каждые 10 лет.

Автор фото, Smith Collection/Gado/Getty Images

Подпись к фото,

Анти , такими как эта, где доктор ланцетом вырезает многочисленные дыры на лице пациента, прежде чем начать вакцинацию. от оспы по сравнению с 18 447 в 1790-е годы.

Противники Дженнера не останавливались обвинять вакцинацию во всех бедах — от выпадения волос и близорукости до роста пессимизма и деградации искусства и литературы. Но проиграли.

Борьба против «медицинской тирании»

1840 года инокуляцию в Британии запретили, а вакцинацию сделали бесплатной. Сначала она не имела обязательного характера.

Принятый в 1853 году в Британии «Акт о вакцинации» предполагал, что ребенка нужно было вакцинировать в течение первых трех месяцев жизни, иначе родителям угрожал штраф или заключение. Вакцинация впервые стала обязательной.

Этот закон означал, что государство распространило свои полномочия на сектор здоровья общественности и фактически право выбора родителей применять или не применять вакцинацию ограничивалось, чтобы обеспечить здоровье всего общества.

На начало 1860-х вакцинировали только две трети детей, а наказание для родителей невакцинированных фактически не внедряли.

Оппозиция новому законодательству появилась почти сразу. Уже в 1854 году гидропат (поклонник лечения водой) Джон Гиббс опубликовал памфлет «Наши медицинские свободы» — первое произведение, направленное против обязательной вакцинации.

Государство открыло центры обучения вакцинаторов, и пыталось контролировать качество используемой лимфы. для вакцинации.

В 1864-1868 годах страну охватила очередная эпидемия оспы, и к родителям, не вакцинировавшим своих детей, начали применять наказание.

Новий закон 1867 року запровадив обов’язкову вакцинацію всіх дітей віком до 14 років, на місцях створювалася посада офіцера з вакцинації, а штрафи для батьків невакцинованих дітей були вже не одноразові за кожну невакциновану дитину, а повторювані — їх накладали знову і знову, поки дитина не була вакцинована. Альтернативою було тюремне ув’язнення, де так само строк збільшувався, якщо дитина лишалася невакцинованою.

У британських містах виникли Антивакцинаторські ліги, які вимагали скасування положення про обов’язкову вакцинацію і пропонували натомість вживати санітарних заходів, ізолювати хворих віспою та усіх, хто з ними контактував.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

«Трагедія коров’ячої віспи». Карикатура Джорджа Крукшенка, присвячена прихильникам Едварда Дженнера

1866 року ірландський гомеопат Річард Гіббс (1822-1871), кузен Джона Гіббса, заснував в одному з районів Лондона першу Антивакцинаторську лігу, яка ставила за мету повалення «медичної тиранії». Вже у 1870 році у неї налічувалися 103 філіали, 10 тисяч членів та 200 тисяч симпатиків.

Річард Гіббс закликав батьків «сісти у в’язницю, але не підкорятися щепленням безпорадного нащадка на золотуху, сифіліс та манію». Вільям Ротері-Юм, один з лідерів антивакцинаторів у 1870-х наполягав, що навіть якби вакцинація була великим добром, «це не мало бути обов’язком держави просувати її».

«Що стосується дітей. Якщо гарні батьки не можуть робити те, що вважають за потрібне для них… то наступає кінець громадянській та цивільній свободі», — писав він у книзі «Вакцинація та закони про вакцинацію».

Автор фото, Getty Images

У більшості випадків вакцинація проходила без проблем, проте були випадки зараження іншими хворобами. Наприклад, 1871 року стало відомо, що у двох випадках під час вакцинації «рука-з-руки» — тобто лімфою інших людей, заражених коров’ячою віспою, відбулося одночасне зараження сифілісом. Антивакцинатори активно використовували передачу захворювань під час вакцинації як аргумент проти її проведення.

Італійський хірург Дженнаро Галбяті ще 1810 року пропонував брати лімфу безпосередньо в корів, аби уникнути зараження сифілісом, але його підхід набув поширення ближче до кінця ХІХ сторіччя. 1881 року британський уряд почав централізовано виробляти вакцину з лімфи корів.

Газети тих часів розповідали про випадки відмови від вакцинації, причому іноді за порадою лікарів.

«Едварда Айронса викликали за невиконання Акту про вакцинацію щодо його дворічного сина. Він сказав, що заперечує проти обов’язкового виконання Акту про вакцинацію і що він діяв за порадою лікаря, який заявив, що вакцинація не сприяє здоров’ю дитини та не принесе їй користь. Одна його дитина була вакцинована, і вона значно постраждала від наслідків цього, тож він не міг дозволити хлопчикові піддатися тому самому ризику», — писала про події у місті Лестер газета Leicester Mercury 3 березня 1884 року.

Місто Лестер тоді було одним з центрів антивакцинаторського руху. Демонстрації, на яких розгнівані мешканці спалювали Акт про вакцинацію, збирали десятки тисяч людей, а найбільша у березні 1885 року сягнула 80 тисяч учасників — вони несли антивакцинаторські транспаранти, дитячі труни та спалили опудало Едварда Дженнера.

Кілька тисяч мешканців міста перебували під слідством через відмову робити вакцинацію дітям.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Наприкінці XIX — на початку ХХ сторіччя місто Лестер було центром антивакцинаторського руху в Британії. Фото 1904 року

Leicester Mercury 10 червня 1884 року повідомляв, як натовп вітав двох чоловіків та молоду матір, які вирішили сісти до в’язниці, щоб залишити своїх дітей невакцинованими:

«Найбільше співчуття висловлювали бідній жінці, яка поводилася сміливо, і навіть розуміючи власне становище висловлювала готовність знову і знову йти до в’язниці, аби не віддавати свою дитину на «ніжну милість» вакцинатора. Всіх трьох супроводжував численний натовп… їх тричі вітали, і ці вітання поновилися зі зростаючою силою, коли вони увійшли до поліцейських камер».

Антивакцинатори у Лестері, лідером яких був санітарний інженер жон Томас Біггс, намагалися як альтернативу вакцинації поширювати карантин для хворих, санітарні заходи, встановити коло розповсюдження хвороби, виступали за будівництво надійної каналізації.

1880 року у Лондоні було засноване Лондонське товариство скасування обов’язкової вакцинації, 1896 року ця організація перетворилася на Національну антивакцинато рську лігу. Ця організація обєднувала як лондонську інтелігенцію, що виступала за «природнє лікування» та гомеопатію, так і представників робочого класу з індустріальних міст, які вважали, що вакцинація є ще одним з елементів угнітіння з боку держави та правлячого класу.

Одним з лідерів організації був бізнесмен Вільям Тебб (1830-1917). Його самого оштрафували 13 разів за відмову вакцинації третьої доньки. Тебб свою енергію спрямував на те, щоб залучити на сторону антивакцинаторів депутатів парламенту, і створив рупор руху — видання Vaccination Inquirer.

У 1888 році депутат парламенту від Манчестера Джейкоб Брайт спробував провести законопроєкт за скасування Акту про вакцинацію, але не знайшов підтримки. Натомість була створена Королівська комісія, яка 7 років, до 1896 року вислуховувала аргументи вакцинаторів та антивакцинаторів.

Серед тогочасних лідерів антивакцинаторів були медики — хірург Вільям Коллінз, який вважав неприпустимим вакцинацію невідомою «тваринною отрутою» та Чарльз Крейтон, який називав вакцинацію отруєнням крові, заперечував існування мікробів і продовжував наполягати, що хвороби поширюються через міазми.

Найкраще ж погляди тогочасних антивакцинаторів висловив професор латини в Університетському коледжі Лондона Френсіс Ньюмен, який в одному з номерів журналу антивакцинаторів Vaccination Inquirer писав:

«Проти тіла здорової людини парламент не має права на напад, яким би приводом не було суспільне здоров’я; і тим більше проти тіла здорової дитини. Заборонити досконале здоров’я є тиранічним злом, так само, як і заборона цнотливості або тверезості. Жоден законодавець не може мати цього права. Закон ( про вакцинацію. — Ред.) є нестерпною узурпацією і створює право опору».

Лише два з 15 членів Королівської комісії дотримувалися антивакцинаторських поглядів, тож більшість її учасників ухвалили 1896 року доповідь, в якій рекомендували продовжувати обов’язкову вакцинацію.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

«Тріумф противників Дженнера», — так відреагував на новий закон 1898 року сатиричний журнал Punch

Новий закон про вакцинацію 1898 року формально скасував обов’язковий характер вакцинації, але щоб отримати звільнення від неї батькам треба було переконати магістрати (присяжних), які видавали свідоцтво про звільнення від вакцинації. Магістрати фактично саботували виконання закону, наприклад, таке свідоцтво у 1906 році отримали лише 40 тисяч новонароджених. Водночас закон заборонив вакцинацію «рука-з-руки» людською лімфою на користь лімфи корів, аби запобігти передачі сифілісу та гепатиту.

Антивакцинатори продовжували боротьбу. Їх підтримали знаменитості — натураліст Альфред Воллес та письменник Джордж Бернард Шоу, який порівняв вакцинацію з «втиранням сміття з совка в рану». До речі, пізніше він отримав Нобелівську премію з літератури, підтримував сталінізм та заперечував Голодомор в Україні.

Автор фото, London Stereoscopic Company/Getty Images

Підпис до фото,

Лауреат Нобелівської премії з літератури(1925) Джордж Бернард Шоу на початку ХХ сторіччя був одним з найбільш відомих антивакцинаторів

Уряд визнав, що магістрати саботують виконання закону. 1907 року був ухвалений новий закон, який мав положення, про те, що батько може запобігти вакцинації, якщо протягом 4 місяців заявив, що вона може завдати шкоди здоров’ю його дитини.

Одночасно з Британією відбувалася боротьба між вакцинаторами та антивакцинаторами у США.

1855 року штат Массачусетс створив прецедент, запровадивши обов’язкову вакцинацію школярів. 1879 року після візиту лідера британських антивакцинаторів Вільяма Тебба виникла Антивакцинаторська ліга Америки.

Тривале протистояння вакцинаторів та антивакцинаторів у США мало наслідком вердикт Верховного суду США 1905 року у справі шведсько-американського пастора Хеннінга Якобсона, який відмовлявся вакцинувати дітей і платити штраф, проти штату Массачусетс.

Судді постановили: будь-який штат може запроваджувати примусову вакцинацію, якщо законодавчі збори штату вирішили, що так буде краще для запобігання поширенню віспи та заради здоров’я громади. Дітей можна було вивести з-під дії обов’язкової вакцинації, якщо це не завдасть шкоди інтересам захисту здоров’я дорослих.

Вакцинація від віспи мала великий вплив на історію людства.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Військовий шпиталь французької армії, на який перетворили приміщення Французького театру, The Illustrated London News, 18 лютого 1871 року

У 1870-1871 роках, коли спалахнула Франко-Пруська війна, французьку армію охопила епідемія віспи. 124 тисячі з 600 тисяч бійців захворіли і 23 тисячі померли. Звісно це не був єдиний фактор поразки французької армії в тій війні, але у німецькій армії, де постійно проводили вакцинацію та ревакцинацію, від віспи померли лише 460 бійців з 950 тисяч. Підсумком тієї війни стало об’єднання Німеччини, падіння монархії у Франції і ворожнеча двох держав, що сприяла Першій та Другій світовій війнам.

У 1874 році Німеччина запровадила обов’язкову вакцинацію та ревакцинацію від віспи, вже 1897 смертність від цієї хвороби в країні складала лише 5 людей.

Франція запровадила обов’язкову вакцинацію від віспи в армії одразу після поразки у 1871 році.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Рекрути французької армії вакцинуються проти віспи, картина Альфреда Тоушмолена, 1895 рік

Німеччина та Британія, де вакцинація від віспи була обов’язковою, до Першої світової переважно позбулися хвороби. Натомість в Австро-Угорській та Російській імперії, в складі яких перебували українські землі, не було обов’язкового характеру вакцинації, тож смертність від віспи залишалася високою.

Тріумф науки і вплив великої політики

Наприкінці XIX сторіччя дослідження вчених-суперників — француза Луї Пастера та німця Роберта Коха дали новий поштовх розробці вакцин. Вони заклали основи мікробіології, дослідження мікроорганізмів, і змогли у 1870-1880-х роках довести світу, що хвороби викликають не міазми, а саме мікроорганізми.

Пастер винайшов вакцини проти курячої холери, сказу та сибірки. 1885 року після успішного випробування вакцини на пастухові, якого вкусив хворий на сказ собака, до Пастера почали надсилати хворих з інших країн Європи і навіть зі США — 1886 року така вакцина врятувала життя чотирьом хлопцям, яких надіслали через океан з штату Нью-Джерсі.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Ця карикатура 1885 року найкраще відображає віру в міазми. Автор змалював озеро в Центральному парку Нью-Йорка, сповнене сміттям і трупами тварин, як джерело поширення міазму, зображеного у вигляді смерті з написом тиф на черепі

Надалі майже кожне десятиліття з’являються нові вакцини.

1885 року випробує вакцину проти холери іспанець Хайме Ферран.

У 1890-х роках з’являються вакцини проти правця, черевного тифу та чуми.

У 1920-х роках — вакцини проти скарлатини, дифтерії, туберкульозу та кашлюку (коклюшу).

У 1930-роках — проти висипного тифу та жовтої лихоманки.

Прийнаймні для частини населення науковці, які проводять ці дослідження та розробляють вакцини, стають героями.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Луї Пастер спостерігає, як його помічних вводить пастуху Жозефу Майстеру вакцину проти сказу. Ілюстрація журналу Scientific American, 19 грудня 1885 року

Держави підтримували подібні дослідження — адже в епоху боротьби колоніальних імперій, кожна воліла мати передові технології і медицину, яка б убезпечувала армії від небойових втрат та зменшувала соціальну напругу в суспільстві.

Після Першої світової та приходу до влади комуністів у Росії до цього додалася ще боротьба ідеологій — Радянському Союзу не потрібні були смертоносні епідемії, люди мали жити і працювати заради «світлого майбутнього», якщо звісно вони не ставали ворогами народу.

Автор фото, Getty Images

Під час Холодної війни появу нових вакцин та їхнє розповсюдження підштовхнула конкуренція двох систем. І капіталістичний, і комуністичний блоки намагалися виграти у цьому протистоянні, а це було не можливо без подолання хвороб, поширення яких могло дати ЗМІ і населенню країн ворожого блоку натяк на відсталість та слабкість. Обидва блоки також брали участь у програмах вакцинації у бідних країнах «Третього світу», бо на кону стояло і непоширення хвороб, і власний престиж та вплив.

Історія з антивакцинаторським рухом повторилася і тут. 1959 року ВООЗ розпочала глобальну кампанію вакцинації від віспи, яка мала першою чергою охопити бідні країни Азії, Африки та Латинської Америки. Лікарям знову довелося зустрітися з антивакцинаторською опозицією у низці країн.

Автор фото, HULTON ARCHIVE/GETTY IMAGES

Підпис до фото,

Коли в середині 1950-х з’явилася вакцина від поліомієліту, на щеплення вишукувалися черги

Найбільш складно їм було в Індії та Західній Африці, де основою такої опозиції стали місцеві релігійні лідери та знахарі, які пояснювали часто зовсім неосвіченому населенню, що вакцина є привнесеною чужинцями і ще більше розгніває богів, які могли наслати віспу.

Наприклад, в Індії в пантеоні індуїстських богів є богиня Шитала, яка згідно з повір’ями могла насилати віспу та інші гнійні захворювання або ж лікувати від них.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Релігійні лідери в Індії лякали населення гнівом богині Шитали у випадку вакцинації

У представників традиційних вірувань з народу йоруба, одного з найбільших у Нігерії та Беніні, є бог віспи та інфекційних хвороб Сопона (Шапона), і місцеві навіть вірили, що якщо розгнівати його жерців, то можна стати жертвою віспи. Цією вірою користалися таємні товариства, які вимагали гроші і погрожували своїм жертвам прокляттям Сопони, якщо вони не заплатять.

На початку XX сторіччя місцевий лікар Огунтола Сапара (1861-1935) проник до одного з таємних товариств і дізнався, що вони поширюють хворобу, використовуючи заражені частинки пустул хворих. Отримавши таку інформацію, 1907 року британська колоніальна адміністрація заборонила культ Сопони. Проте й через 60 років лікарям доводилося долати опір його прихильників, щоб у Нігерії вакцинація досягла успіху.

1980 року ВООЗ оголосила про викорінення віспи у світовому масштабі. Попри заклики щодо остаточного знищення, вірус віспи перебуває на зберіганні у двох лабораторіях — у США та Росії.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Плакат із закликом до вакцинації від віспи та жовтої лихоманки у незалежній Нігерії, 1960-і роки

На Заході увесь цей час антивакцинаторські рухи нікуди не поділись, але можливості для них на початку Холодної війни звузилися, бо з поширенням освіти та прогресом науки дедалі більше людей воліли щепитися.

Замість заперечення походження хвороб від мікроорганізмів, що пропагували деякі антивакцинатори наприкінці XIX сторіччя, тепер такі рухи сконцентрували увагу на збиранні інформації про шкоду для здоров’я певних вакцин, повідомлень ЗМІ та чиновників, які ставили під сумнів їхню ефективність, а також викритті фармацевтичних компаній.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Вилучена з американських лікарень вакцина Cutter Laboratories

Були випадки, коли фармацевтичні компанії давали антивакцинаторам хороше підгрунтя — у 1955 році у США компанія Cutter Laboratories виробила 120 тисяч доз вакцини, які містили живий вірус поліомієліту замість інактивованого. Доки їх вилучили, 40 тисяч дітей захворіли формою хвороби без ураження ЦНС, понад 100 людей — вакцинованих та заражених хворими, були паралізовані на все життя, кілька померли. Якщо це сталося одного разу, чому це не може повторитися у майбутньому, запитували противники вакцинації.

Наступна подія, яка зіграла їм на руку — фіаско вакцинації від свинячого грипу 1976 року у США.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Вакцинація Джеральда Форда відбулася в прямому ефірі напередодні президентських виборів

У лютому 1976 року на одній з військових баз США Форт-Дікс свинячим грипом захворіли кілька сотень військових на одній з військових баз. Адміністрація президента Джеральда Форда (1973-1977) була занепокоєна і побоювалася повторення пандемії масштабу «іспанки», яка забрала сотні тисяч життів у країні у 1918-1921 роках. Наближалися президентські вибори і Форд вирішив запобігти халепі і провести вакцинацію всього населення.

Попри те, що спалаху хвороби в країні не сталося, восени вакцинація розпочалася. Президент Форд сам вакцинувався в прямому ефірі 14 жовтня, що переконало частину американців в тому, що йдеться про політичний крок.

Після того, як таблоїди написали про смерть після вакцинації трьох людей похилого віку у Піттсбурзі, деякі з вакцинованих почали пов’язувати щонайменші ознаки погіршення самопочуття або власні захворювання з вакцинацією. Таблоїди підігрівали пристрасті заголовками про зростання смертності. New York Post під заголовком «Сцена у Клініці смерті у Пенсильванії» опублікував наступну історію: «Одна жінка похилого віку, 75-річна Джулія Буччі, скривилася від голки для підшкірної ін’єкції, зробила кілька слабких кроків, а потім замертво впала на підлогу пункту охорони здоров’я. Прямо на їхніх очах».

Автор фото, Getty Images

Пізніше вакцинацію пов’язали з поширенням в десятків вакцинованих з кількох штатів небезпечного синдрому Гійєна-Барре — стану, коли імунна система атакує нервову, що призводить до слабкості та поколювання в кінцівках, в найгірших випадках — до паралічу. Вже пізніше вчені встановили, що шанси отримати такий синдром під час захворювання на грип є набагато більшими, ніж внаслідок вакцинації.

Врешті-решт після вакцинації 45 млн американців (22% населення), процес зупинили, а нова адміністрація Картера відмовилася від неї. Ця ситуація — вакцинація в умовах відсутності епідемії та необхідності, спровокована таблоїдами паніка та бездоказове пов’язування смерті людей похилого віку з вакциною спричинили зростання недовіри до державних вакцінаційних програм і підсилила антивакцинаторський рух. Окрім того, через деякий час уряд отримав позови від людей, які страждали на синдром Гійєна-Барре і вважали вакцинацію причиною цього.

Автор фото, Getty Images

Ще один удар у 1970-х роках припав по вакцині DTP (дифтерія-кашлюк-столбняк).

Її запровадження у 1949 році зіграло велику роль у боротьбі з кашлюком (коклюшем), який був одним з факторів смертності серед немовлят.

Збуджувачем кашлюка є коккобактерія, яка потрапляє на слизову оболонку дихальних органів людини. Після інкубаційного періоду збудник може викликати приступи кашлю, нудоту та блювоту, в немовлят — апное (зупинку дихання) та ціаноз. Гостре захворювання та смертність як правило характерні для неімунізованих немовлят, а хворіють переважно діти 1-5 років.

У 1950-1960-х роках відбулася масова вакцинація в розвинутих країнах, і смертність від кашлюка впала на 90%. У 1980-роках приблизно 80% немовлят були вакциновані, повідомляла ВООЗ.

Автор фото, Science & Society Picture library/Getty Images

Підпис до фото,

Вакцина проти дифтерії та кашлюка, 1952 рік

У Британії у 1940-х роках, напередодні запровадження вакцинації проти цієї хвороби, кашлюк був першою причиною смертності дітей.

Вакцинація проти кашлюка змінила навіть інтервали між епідеміями. Наприклад, у 1960-х роках у великих містах Англії та Уельсу інтервал між епідеміями збільшився з 2,5 до 4 років.

Але у 1974 році з’явилася стаття, яка пов’язала неврологічні ускладнення у 36 немовлят у Great Ormond Street Hospital в Лондоні з кашлюком. Медіа широко висвітлювали цю тему, Вони надали трибуну батькам, які бездоказово вважали, що це саме вакцинація призвела до проблем зі здоров’ям їхніх дітей, які розпочалися у далекі 50-і. Протягом трьох років, до 1977 року, імунізація від кашлюка впала з 77 до 33%.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Щеплення вакциною DTP. Таїланд, 1950-і роки

У той же час професор медицини з Університету Глазго, лікар Гордон Стюарт (1919-2016) заявив, що захисний ефект від вакцини є незначним і не перевищує небезпеку від її використання. Це був досить відомий науковець, який деякий час працював з сером Александром Флемінгом, винахідником пеніциліну, то ж до нього дослухалися. Водночас з 1960-х років він агітував за скорочення використання антибіотиків.

У 1977 році Стюарт написав статтю, в якій стверджував, що вакцина викликала енцефалопатію — шкодила мозку дітей, і наполягав, що безпечніше перехворіти на кашлюк, ніж отримати вакцину.

Хоча інші науковці доводили, що вакцина допомогла зменшити захворюваність, а уряд відмовився відкликати її, відбулося падіння темпів вакцинації і епідемія.

1981 року науковці опублікували дослідження, в якому зазначили, що ризик постійних неврологічних розладів при використанні вакцини DTP складає 1 до 310 000 випадків щеплення і є надзвичайно низьким. Уряд Маргарет Тетчер відновив активну вакцинаційну кампанію — з великою публічністю зробили щеплення принцу Вільяму та доньці міністра охорони здоров’я.

На початку 90-х вакцинація у Британії знову перевищила рівень у 90%.

Проте критика вакцини призвела до спалахів хвороби у Британії, Швеції, Японії, Австралії, Італії. У Швеції уряд наклав мораторій на використання вакцини DTP, який тривав до 1996 року. Як наслідок, 60% дітей у країні віком до 10 років у цей час перехворіли на кашлюк.

У 1998 році група вчених у публікації для The Lancet визначила, що захворюваність на кашлюк була меншою у 10-100 разів в країнах, які зберегли високий рівень вакцинації (США, Польща, Угорщина) у порівнянні з країнами, де досягли успіху антивакцинаторські рухи (Швеція, Японія, Британія, Австралія, Росія).

Кір, доктор Вейкфілд та кінозірки

З настанням епохи глобалізації та інтернету антивакцинаторським рухам стало значно легше поширювати свої ідеї та ставати глобальними без розбудови якоїсь централізованої організації.

Соцмережі надали можливість публічно поширювати недостовірну або недоведену наукою інформацію, залучати на свій бік прихильників та сіяти страх концентрацією інформації про побічні ефекти вакцин.

Адже у соцмережах не освіта, медичний досвід чи науковий ступінь відіграють ключове значення, а кількість підписників та здатність їх переконувати у своїй правоті.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Антивакцинаторський рух активно використовує дискредитовані дослідження лікаря Вейкфілда у своїй аргументаціїї не робити щеплення проти кору

Подією, яка значно надихнула антивакцинаторський рух, була публікація дослідження британського лікаря Ендрю Вейкфілда, який 1998 року пов’язав вакцину MMR — проти кору, паротиту та краснухи — зі зростанням аутизму в дітей.

Ця вакцина використовується з 1971 року і є базовою для запобігання поширенню цих хвороб. За даними агентства ЄС «Європейський центр запобігання та контролю захворювань», якщо в 1980 році, до запровадження вакцинації на глобальному рівні, від кору померли 2,6 млн людей, то 2012 року — 122 тисячі.

Ще 1995 року Ендрю Вейкфілд, викладач та консультант з гастроентерології в медичній школі у Лондоні, опублікував у провідному медичному виданні The Lancet статтю про те, що вакцина проти кору може призвести до хвороби Крона (викликає запалення кишківника). Науковці розкритикували обрану ним методологію дослідження, і встановили, що ані кір, ані вакцина від кору не викликає це захворювання.

1998 року з’явилася нова стаття Вейкфілда в The Lancet в співавторстві з іншими 11 дослідниками, де він пов’язав вакцину MMR зі зростанням аутизму.

2001 року професор патології та клітинної біології Колумбійського університету Майкл Гершон, якого називають батьком нейрогастроентерології, поставив під сумніви висновки Вейкфілда і порівняв його дослідження зі сміттям.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Серія розслідувань журналіста Браяна Діра (праворуч) показала фінансову мотивацю досліджень Вейкфілда (ліворуч)

Британський журналіст Браян Дір у своїх розслідуваннях для Sunday Times та British Medical Journal виявив, що Вейкфілд мав конфлікт інтересів під час дослідження. Школа, в якій він працював, отримувала внески від юриста, який працював на антивакцнаторську організацію JABS і був зацікавлений в підриві довіри до вакцини.

Журналіст також виявив, що Вейкфілд створив компанію, названу на честь дружини, і хотів розробляти власні вакцини, набори діагностичного тестування та інші медичні продукти, які могли б мати успіх лише у випадку підриву довіри до вакцини MMR. Науковець та його помічники заздалегідь будували розрахунки, що доходи лише від засобів діагностичного тестування на третій рік реалізації проєкту становитимуть до 43 млн доларів на рік.

Ось як характеризує справу Вейкфілда Європейський центр запобігання та контролю захворювань:

«Його обіцянка припинити розповсюдження вакцини MMR привернула велику увагу ЗМІ. У 2004 році було виявлено, що вчений мав фінансову зацікавленість у заяві. Адвокат, який мав намір подати до суду на виробників вакцин, найняв його і завербував дітей для дослідження. Більше того, дані були сфальсифікованими: всупереч повідомленням про появу симптомів після вакцинації, у деяких дітей симптоми були вже до вакцинації».

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Публікація Вейкфілда сприяла відмові від вакцинації проти кору

У січні 2010 року трибунал британської Генеральної медичної ради визнав Вейкфілда винним по 36 пунктах звинувачення, зокрема, в нечесності та безвідповідальності, діях против власних пацієнтів (зокрема, лікар, не маючи підстав для цього, проводив під час дослідження маленьким дітям колоноскопію). Публікацію Вейкфілда остаточно прибрали з The Lancet.

Пізніше були опубліковані дані з досліджень Вейкфілда, які довели, що у дітей, які брали участь в дослідженні, насправді не було розладів кишківника, як це стверджував науковець. У травні 2010 року Вейкфілда виключили з медичних реєстрів Британії і заборонили йому займатися медичною практикою в країні.

Втім, за 12 років, які минули від публікації статті Вейкфілда, рівень вакцинації від кору у низці країн суттєво впав. 2008 року у Британії стався спалах кору.

У США, де перемогу над кором оголосили у 2000 році, з 2005 року знову почалися спалахи хвороби. Вони зачепили як людей, які відмовлялися вакцинуватися з релігійних переконань, як у випадку спалаху серед громади амішів у 2014-2015 роках, так і тих, кого налякав начебто зв’язок з аутизмом — наприклад, громаду мігрантів з Сомалі.

Як повідомляє СNN, американські сомалійці у штаті Міннесота мали одні з найвищих рівнів вакцинації від кору до 2008 року, коли місцеві антивакцинатори провели кілька зустрічей з Вейкфілдом у штаті на тему аутизму. Позиція дискредитованого вченого мала ключове значення в аргументації антивакцинаторів не робити вакцинацію проти кору.

У 2018-2019 роках одразу в кількох країнах світу, зокрема, в Україні, сталися спалахи кору.

Висновки Вейкфілда підтримують деякі знаменитості.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Акторка Дженні Маккарті публічно пов’язує вакцину MMR з аутизмом свого сина

Акторка з «Рятівників Малібу» Дженні Маккарті неодноразово звинувачувала вакцину MMR в аутизмі свого сина — у власних книгах та під час інтерв’ю на телешоу, захищала Вейкфілда. Водночас заперечувала, що належить до антивакцинаторів.

«Вона й гадки не має, про що каже. Те, що вона сказала, вводить в оману та є шкідливим, а спалах кору є чітким свідченням реакції на поширення таких псевдонаукових міфів», — написав 2015 року американський психіатр Джеффрі Ліберман у статті в Medscape про знаменитостей, які вирішили визначати, звідки походять захворювання.

Вейкфілд нині живе у США і знімає документальні фільми з засудженням вакцинації. У 2016 році його фільм Vaxxed: From Cover-Up to Catastrophe («Вакциновані: від прикриття до катастрофи») мали показати на фестивалі Tribeca, співзасновником якого є актор Роберт де Ніро. Виник скандал, і де Ніро, який має дитину з аутизмом, деякий час захищав рішення показати фільм, але врешті-решт фестиваль відмовився.

Антивакцинаторські рухи продовжують акцентувати увагу на будь-яких проблемах, які колись виникали з побічними ефектами вакцин і дослідженнях лікарів, які кинули виклик традиційній думці про користь вакцин. Користь вакцин у запобіганні нових спалахів захворювань та зменшенні смертельних випадків ігнорується.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Подписывайтесь на наш

По материалам: BBC